Здобутки українського суспільства
Історія України, 8 клас
Історичні умови культурного життя українського народу
Духовна культура України другої половини XVII – кінця XVIII ст. розвивалась у складних умовах розгортання національно-визвольної боротьби народу проти іноземних поневолювачів, що найбільш яскраво виявилось у широкому народному русі та воїнських подвигах запорізького козацтва, яке відіграло величезну прогресивну роль у війнах з Туреччиною, Кримським Ханством та Річчю Посполитою. Кульмінаційною точкою боротьби українського народу проти польської шляхти була національно-визвольна війна 1648–1654 рр. під проводом Богдана Хмельницького.
Козацько-гетьманська держава проіснувала понад 100 років. Вона залишала глибокий слід в історії та духовній культурі українського народу. Гетьманська Україна за часів Івана Мазепи (1687–1709), Івана Скоропадського (1709–1722), та Кирила Розумовського (1750–1764) перебувала на рівні найбільш освічених країн Європи.
Культура козацької держави (1648–1781)
Духовна культура українського народу досягла високого рівня в період існування козацької держави (1648–1781). Запорізьке козацтво впродовж трьох століть визначало напрями економічного, політичного і культурного розвитку України.
В основі культури Запорізької Січі лежали традиції українського народу. Водночас історичні особливості життя Січі наклали свій відбиток на її культуру. Запорізька Січ формувалась з втікачів від кріпацтва, національних та релігійних переслідувань не лише з різних регіонів України, але й з усієї Російської імперії, а також з інших країн. Кожен, хто приходив на Січ, вносив у культурне середовище щось своє, особливості культури свого народу. Внаслідок переплетення цих індивідуальних культур сформувалась оригінальна, яскрава, різнобарвна культура.
Запорізький уряд на чолі з кошовим отаманом постійно проявляв піклування про створення розгалуженої системи освіти. У 1754 р. з ініціативи кошового отамана Якима Гнатовича була створена школа, яка впродовж 15 років готувала писарів військових канцелярій для всієї України. У Запорізькій Січі існувала також школа вокальної музики і церковного співу, де готували читачів і співаків для православних церков України. Школи Запорізької Січі продовжували традиції братських шкіл. Навчання в них обов’язково поєднувалося з виховання (в усіх школах навчання велося українською мовою).
У багатогранному художньому житті Запорізької Січі важлива роль належала музиці, співу, танцям. Високого рівня досягла військова музика, в якій особливе місце посідали духові та ударні інструменти: труби, сурми, литаври, барабани, бубни. Духова музика мала велике значення у походах Війська Запорізького, а також під час різних урочистостей. Труби та сурми разом з ударними інструментами використовували як сигнал у походах і боях, а також при урочистих зустрічах послів і гостей.
Кобзарство – це своєрідне явище української народної культури, видатне мистецьке досягнення запорізького козацтва. Кобзарі часто були не лише виконавцями дум та народних пісень, але й їх творцями. Вони виконувалися під акомпанемент бандури (кобзи) або ліри. Думи – героїчна, драматизована, пройнята великим ліризмом поезія. М. Гоголь називав кобзарів охоронцями бойової слави нашої Батьківщини, поетами та літописцями.
Особливою популярністю в козацькому середовищі користувалися танці. Найбільш улюбленим з них був гопак.
В духовному житті козацької держави важливе місце посідала релігія. Козаки були віруючими людьми, дотримувались християнської православної віри.
Освіта і наука. Культурно-просвітницька діяльність Києво-Могилянської академії
Рівень духовної культури будь-якого народу визначається насамперед станом освіти та поширенням наукових знань у суспільстві. Розвиток їх в Україні у другій половині XVII – кінці XVIII ст. – яскраве свідчення духовного прогресу українського народу. Важливим осередком духовної культури була Києво-Могилянська академія. Поряд з тим існувала широка межа початкових шкіл, народних училищ, гімназій та середніх спеціальних навчальних закладів (колегіумів).
У розвитку освіти на Україні важливу роль відігравали колегіуми – середні навчальні заклади, які здійснювали підготовку служителів релігійного культу, службовців державних установ та учителів початкових класів. У колегіумах навчалися переважно діти старшин, духовенства, заможних міщан і козаків. У 1700 р. в Чернігові було відкрито Малоросійський колегіум. У 1721 р. був заснований Харківський колегіум. У 1738 р. почав працювати Переяславський колегіум.
Важливим центром освіти і науки була Києво-Могилянська колегія, яка грамотою Петра І від 26 вересня 1701 р. дістала статус академії. Академія виробила струнку систему організації навчання, яка за своїм змістом не поступалася навчальному процесові тодішніх університетів країн Центральної Європи. Курс навчання в академії тривав 12 років. Навчалися переважно діти української шляхти, духовенства, заможних міщан і козаків. Іноді до неї потрапляли діти селян та міської бідноти.
Багато українських письменників та вчених, що виховувались і здобули освіту в Київській академії, переїхали до Росії і там працювали на ниві духовної культури. Серед них відомі діячі української культури і науки: Симеон Полоцький (1629–1680 рр.) – засновник у Москві Слов’яно-греко-латинської академії, учитель царських дітей; Данило Туптало (1651–1709 рр.) – визначний проповідник, з 1702 р. Ростовський митрополит; Стефан Яворський (1658–1722 рр.) – вихованець і вчитель Києво-Могилянської академії, який у 1700 р. став митрополитом; Феофан Прокопович (1681–1736 рр.) – викладач Києво-Могилянської академії, з 1710 р. її ректор, з переїздом до Москви – помічник Петра І в його реформаторській діяльності.
Історично-мемуарна проза
На другу половину XVII ст. – першу половину XVIII ст. припадає розквіт жанру історично-мемуарної прози. Серед історичних творів XVIIІ ст. особливо виділяються 3 козацькі літописи – "Літопис Самовидця", Г. Грабянки та С. Величка.
"Літопис Самовидця" охоплює історичні події з 1648 по 1702 рр. В історичній літературі висловлена думка про те, що його автором був козацький старшина Роман Ракушка-Романовський. Головна подія літопису – визвольна війна українського народу проти шляхетської Польщі 1648–1654 рр.
Визначним історичним твором був літопис полковника і судді Григорія Грабянки (рік народження невідомий – 1738 р.), який охоплює історичні події періоду від Б. Хмельницького до обрання гетьманом І. Скоропадського (1648–1702 рр.).
Літопис Самійла Величка (1670–1728 рр.) – наймонументальніший твір в українській історіографії як за обсягом, так і за змістом. Літописець використав величезну кількість документального матеріалу. Величко був вихідцем з козацького роду. Працюючи канцеляристом Війська Запорізького, С. Величко мав широкий доступ до важливих документів, був добре обізнаний з літописами Самовидця та Грабянки. Літопис складається з 2 томів і обіймає події з 1648 по 1700 рр.
Література
Важливий внесок в історію духовної культури українського народу зробив Григорій Савич Сковорода (1722–1794 рр.) – видатний український філософ, письменник, педагог, музикант. Вищу освіту здобув у Києво-Могилянській академії. Майже 3 роки був співаком придворної капели в Петербурзі, потім відвідав ряд країн Європи. Впродовж 1769–1779 рр. він написав 30 байок, об’єднаних у збірку "Басни харьковскія". В них висловлювався протест проти соціального гніту, високо оцінювалися моральні якості українських селян: чесність, доброта, працьовитість, природний розум. Талант Г. Сковороди як поета широко розвивався в його віршованих творах, кращі з яких об’єднані у збірці "Сад божественных песен". Тут поет виступає співцем свободи, прославляє "отця вольності" Б. Хмельницького.
Творчість Г. С. Сковороди мала великий вплив на нову українську літературу, зачинателем якої став Іван Петрович Котляревський (1769–1838 рр.). У 1798 р. в Петербурзі вийшли друком 3 частини його знаменитої поеми "Енеїда", створеної за мотивами твору давньоримського автора Вергілія. Поема написана народною мовою, у ній реалістично змальовано життя і побут, соціальні відносини різних верств українського суспільства другої половини XVIII ст. В образах Енея і троянців, богів і царів виведено колоритні типи селян, козаків, міщан, українських панів, старшин, чиновників тощо.
Поема "Енеїда" повністю вийшла у світ в 1842 р. Таким чином, І. П. Котляревський став першим класиком нової української літератури періоду її становлення.
Театральне мистецтво
Шкільна драма. Шкільні театри створювались при навчальних закладах Європи у період пізнього середньовіччя, Ренесансу та бароко. Вони мали велике навчальне і виховне значення. Драматичні твори писали викладачі, розігрували учні.
З репертуару українського шкільного театру збереглося 30 драм, переважно на біблійні сюжети. Популярними були драми різдв`яного і великоднього циклу. Відомими були драми: М. Довгалевського (професора поетики Києво-Могилянської академії) "Комедійна дія"; Г. Кониського (вихованець Київської академії, з 1745 р. – професор, 1751 р – ректор) "Воскресіння мертвих".
Значної популярності досягли інтермедії (короткі одноактні вистави), які виконувалися між частинами шкільної драми. В них зображалися сцени з життя селян, козаків, міщан. Мова акторів була насичена прислів`ями та приказками.
Вертеп. У другій половині XVII ст. виникає вертеп. Назва походить від печери поблизу Віфлеєму в Йорданії, в якій, за біблійним переказом, народився Ісус Христос. Вертепна драма – це старовинний український народний ляльковий театр. Драматичною основою вертепу є легенда про народження Ісуса Христа і знищення царем Іродом 40 тис. віфлеємських немовлят.
В другій половині XVII–XVIII ст. подальшого розвитку досягає ляльковий театр-вертеп. Вертепні вистави, як правило, супроводжували ярмарки, свята. Популяризації театру-вертепу в народі сприяли мандрівні дяки – студенти Києво-Могилянської академії. Вертепна драма поділялася на дві частини: спочатку розігрувалася традиційна різдвяна драма – легенда про народження Христа. Друга – народно-побутова частина вертепного дійства мала світський характер і складалася з окремих побутових сцен, наповнених характерним українським гумором.
На зразок театру російського дворянства у XVIII ст. українські магнати створили кріпацький театр. У театральних видовищах, які влаштовували у своїх маєтках феодали, акторами виступали кріпаки. Кріпацькі трупи ставили п`єси українською і російською мовами, до їх репертуару входили оперні та балетні вистави.
Зародження професійного театру в Україні припадає на кінець XVIII ст. Першим постійним театром був Харківський, заснований у 1798 р. Подібні професійні трупи виникли у інших містах.
Музична культура
Під впливом театрального мистецтва розвивалась музична культура українського народу. В народній музиці удосконалювались насамперед пісенні і танцювальні жанри. Значного поширення набули обрядові, родинно-побутові та ліричні пісні а також народні танці – метелиці, гопаки, козачки тощо.
Продовжувала розвиватися народна інструментальна музика. Її творці та виконавці – кобзарі, лірники, сопілкарі, цимбалісти часто об’єднувалися в ансамблі (троїсті музики) для виступів на святах, весіллях.
У другій половині XVII ст. виникли своєрідні професійні цехи музикантів. У 1652 р. Б. Хмельницький видав універсал про створення цеху музикантів на Лівобережжі. Протягом XVIII ст. музичні цехи виникли в Стародубі, Ніжині, Чернігові, Харкові та в інших містах. Об’єднані в цехи музиканти обслуговували різноманітні урочисті церемонії, військові походи, панські розваги. Їх репертуар включав військові марші, народну танцювальну та інструментальну музику.
У професіоналізації музичного мистецтва значну роль відіграла фахова освіта. Вона здійснювалася на основі теоретичних праць композитора М. Дилецького (1650–1723 рр.), зокрема його "Граматики музикальної". Підготовку музикантів-виконавців, регентів, педагогів-теоретиків, композиторів здійснювали Києво-Могилянська академія та Харківський колегіум, а також музичні школи, які існували про монастирях і духовних семінаріях.
З метою підготовки освічених музикантів в 1738 р. у м. Глухові на Чернігівщині була створена спеціальна музична школа. Вона підготувала велику кількість музикантів, серед яких всесвітньо відомий композитор Дмитро Степанович Бортнянський (1751–1825 рр.). Перу композитора належить 70 концертів, 2 літургії, інші хорові твори. Пройняті ідеями гуманізму та народнопісенними мелодіями, вони відзначаються високим рівнем професійності. Д. С. Бортнянський є автором опер "Креонт", "Алкід", "Сокіл", "Свято сеньйора", написаних італійською і французькою мовами.
В історії української музики важливу роль відігравали сольна пісня з інструментальним супроводом – пісня-романс, а також кант – побутова пісня для триголосного ансамблю або хору. Видатними творцями таких пісень були Г. Сковорода, С. Климовський, І. Бачинський та ін.
Архітектура, образотворче, декоративне та ужиткове мистецтво
Архітектура. Соціально-економічний розвиток України другої половини XVII–XVIII ст., культурні зв’язки східнослов’янських народів, вплив європейського мистецтва зумовили багатство архітектури України. Вона розвивалася на міцному ґрунті багатовікової вітчизняної культури і увібрала в себе кращі досягнення європейського мистецтва, в якому утвердився новий стильовий напрям бароко (з італійської – чудернацький, дивний). Споруди стилю бароко відзначаються декоративною пишністю, контрастами світла і тіні тощо.
Архітектурні споруди українського бароко мають особливу мистецьку цінність. Вони розвивались під впливом, з одного боку, архітектурної естетики європейського бароко, а з другого – народних традицій У стилі бароко побудовані: Михайлівська церква в с. Вороніж на Сумщині (1776 р.), львівський Домініканський костьол (1749–1764), собор Почаївської лаври поблизу Кременця (1771–1791). Архітектурним шедевром світового значення у стилі бароко справедливо вважається Андріївська церква у Києві (1746–1753).
Великим меценатом українського мистецтва, зокрема архітектури, був гетьман Іван Мазепа (1644–1709). За часів його гетьманства обновлювались старі церкви, будувались нові.
Інтенсивно розбудовувався Батурин, який в 1669–1708 рр. був гетьманською резиденцією.
У період національно-визвольної боротьби на Україні першорядного значення набуває захист поселень від нападу ворогів. Будувалися різноманітні штучні споруди, серед яких виділялись оборонні вежі, укріплення бастіонного типу. Їх зводили селянсько-козацькі війська під Берестечком, Кам`янець – Подільським, Хотином.
Західноукраїнські міста характеризувалися значною кількістю забудов, що розміщалися навколо ринкових майданів з магістратами чи ратушами посередині. Неподалік підносились бані церков та шпилі костьолів, а стратегічно важливі місця займали фортеці й замки. Такі забудови були характерними для багатьох міст (Львів, Кам`янець-Подільський, Дрогобич, Бережани, Самбір та ін.).
Потяг до естетичної виразності і декоративності поширився і на цивільне будівництво. До кращих архітектурних ансамблів, створених наприкінці XVIII ст. на Лівобережжі, належали палаци графа К. Розумовського в Батурині та П. Завадського у Ляличах, а на Правобережжі – паркові ансамблі польських магнатів у Білій Церкві, Умані.
Живопис. Одним із найяскравіших представників бароко в українському живописі на зламі XVII–XVIII ст. був Іван Руткович із Жовкви. Його творам притаманні багата і насичена палітра та динамічність композиції (Жовківський іконостас (1697–1699 рр.)).
У цей період набуває розвитку український портретний живопис, особливо популярний в середовищі шляхти і козацької старшини.
Декоративне і ужиткове мистецтво. У другій половині XVII ст. високого розвитку досягло декоративне і ужиткове мистецтво, зокрема різьблення по дереву, яким оздоблювали одвірки, двері, стовпи в громадських будівлях і житлах заможних людей. Різьбленням геометричного або рослинного орнаменту прикрашали меблі, ткацькі верстати, вози тощо.
Визначними осередками виготовлення різноманітного посуду були Київ, Чернігів, Кам`янець, Львів та багато інших міст і сіл. Кераміка різних місцевостей України зберігала певні відмінності щодо форми, орнаментального та колористичного оздоблення.
Високий мистецький рівень притаманний виробам ливарного мистецтва (дзвони, гармати, зброя).
З усіх видів народної художньої творчості чи не найпоширенішими в Україні були ткацтво та вишивка.
За матеріалами інтернет-джерел
...................................................................................................................................................................
Здобутки середньовічного русько-українського суспільства
Історія України, 7 клас
В історії русі-України можна виділити такі основні періоди:
I період: перша половина 9 — кінець 10 ст.
Виникнення Давньоруської держави, значне розширення її меж. Формування територіально-політичної структури держави відбувалося шляхом підкорення київським князем протягом 9-10 ст. східнослов’янських племен.
II період: кінець 10 — середина 11 ст.
Період розквіту Київської держави (Русі-України). Зміцнення державного управління. Завершено об’єднання племен східних слов’ян навколо Києва. Другий період охоплює князювання Володимира Великого (980-1015) та Ярослава Мудрого (1019-1054), що було добою зміцнення Києвом своїх завоювань і досягнення ним вершин політичної могутності й стабільності, економічного та культурного розквіту. На противагу територіальному зростанню попереднього періоду тут переважає внутрішній розвиток.
III період: друга половина 11 — 13 ст.
Період феодальної роздробленості і занепаду. Останній період характеризують безупинні руйнівні князівські чвари, загроза нападів кочових племен та економічний застій.
Із другої половини 11 ст. інтенсивно розвивається процес відокремлення від Києва і перетворення на самостійні князівства окремих земель. Першим з них було Чернігівське, закріплене за нащадками сина Ярослава Мудрого — Святослава. Русь-Україна фактично розпалася на окремі князівства: Київське, Володимиро-Суздальське, Новгородське, Галицько-Волинське, Переяславське, Полоцько-Мінське та ін. Кількість князівств збільшується з 15 у середині 12 ст. до 50 у середині 13 ст. Кожна земля в мініатюрі відтворювала політичні особливості Київської держави, зберігаючи таку саму політичну систему з відповідними інститутами і функціями.
Вистояти в цю скрутну добу вдалося лише галицько-Волинському князівству. Саме тут на певний час зосередилося державне життя русичів. Волинський князь Роман Мстиславович 1199 року об’єднав Волинь і Галичину, створивши Галицько-Волинське князівство. 1202 року до своїх володінь він приєднав Київ, поширив кордони князівства від Карпат до Дніпра.
Сину Романа Мстиславовича Данилу Галицькому вдалося 1238 р. відродити могутнє галицько-Волинське князівство і відновити процес консолідації давньоруських земель. 1239 р. Данило знову приєднав до своїх володінь Київські землі. Проте, коли Данило вже відбудував свою державу, на руські землі напали монголи, які після зруйнування в грудні 1240 р. Києва пішли походом на Волинь і галичину. Данило змушений був визнати залежність від Золотої Орди і платити їй данину. Прийнявши корону з рук папи римського, Данило галицький, завдяки особистим якостям володаря, зумів об’єднати під своєю владою більшість князівств Київської держави. Однак за його нащадків процес розпаду галицько-Волинської держави набув незворотного характеру, і в першій половині 14 ст. вона втратила незалежність.
Україна у 14 — в першій половині 16 ст.
Протягом 14 — першої половини 15 ст. землі південно-західної Русі були поділені між сусідніми державами. До складу Литви увійшли Волинь, Київщина, Переяславщина, Чернігівщина, Сіверщина. галичина опинилася під владою Польщі. Між Польським королівством та Великим князівством Литовським було поділено Поділля. Наприкінці 15 ст. свої права на землі, що входили свого часу до Русі-України, почало заявляти Московське князівство. Урешті-решт, до нього відійшли Чернігово-Стародубське й Новгород-Сіверське князівства. Завойоване угорцями ще в другій половині 11 ст. Закарпаття після припинення існування Угорської держави було поділене між Австрією та Трансільванією. У середині 14 ст. Угорське та Польське королівства поділили між собою Буковину. Однак незабаром її північна частина опинилася у складі новоутвореного Молдавського князівства. Наприкінці 15 ст. до нього було приєднано також частину Галичини. 1355-1356 рр. литовський князь Ольгерд завоював Чернігово-Сіверщину, а 1362 року захопив Київ. Улітку 1362 року військо Ольгерда розгромило загони кількох татарських ханів. До Литви відійшли Київщина та Поділля.
У середині 1385 р. між Литвою і Польщею була підписана Кревська унія, за якою литовський князь Ягайло мусив прилучити литовські й руські землі до корони Польської. Унією передбачалося приєднання Великого князівства Литовського до Польщі. Звичний порядок адміністративного управління змінювався на новий, який не відповідав національним традиціям. Посилювалися соціальні та релігійні суперечності. Зазнали змін форма та структура земельної власності.
Водночас надання містам магдебурзького права сприяло перетворенню їх на самоврядні осередки. Це помітно послаблювало залежність міської громади від місцевих органів державної адміністрації чи приватних власників. Створювалися більш сприятливі умови для розвитку ремесел і промислів.
За доби Середньовіччя на етнічних українських землях склалася в цілому типова для тогочасного суспільства соціальна структура. Як і в країнах Заходу, населення поділялося на окремі групи — стани, наділені різними правами, що мали різні обов’язки перед державою.
Середньовічна доба в історії України є важливим етапом в її цивілізаційному поступі. На цьому етапі відбулося поєднання загальноєвропейських закономірностей і національних особливостей, які взаємно доповнювалися й збагачувалися. Незважаючи на всі місцеві відмінності та зміни у своєму політичному статусі, за Середньовіччя усі історичні регіони нашої Батьківщини розвивалися як єдине ціле. Ця єдність забезпечувалася насамперед через культуру й духовність народу, об’єднавчі тенденції в яких виявилися найбільш стійкими.
Українське Середньовіччя залишило по собі чимало таємниць, оповитих легендами й міфами. Розгадати їх намагається не одне покоління вчених-істориків. І, можливо, саме комусь із вас, тих, хто сьогодні зробив перші кроки на шляху до пізнання минулого свого народу, в не такому вже й далекому майбутньому судитиметься зробити великі відкриття в такій захопливій і водночас такій складній науці, якою є історія.
За матеріалами інтернет-ресурсу https://uahistory.co/lesson/ukraine-history-2016-lessons-7-class/28.php
..................................................................................................
Тести з історії Давнього Риму (урок узагальнення)
..................................................................................................
Тема. Причини зникнення давніх цивілізацій. Сучасні цивілізації на мапі світу (6 клас)
Історія стародавніх цивілізацій охоплювала період з IV тис. до н. е. до падіння Західної Римської імперії у V ст. н. е. Склалися два типи господарської організації — східне і античне рабство
Проте їм були властиві спільні риси: ручна технологія з індивідуальними та спільними знаряддями праці, провідна роль землеробства і натурального господарства, позаекономічний примус як засіб організації та привласнення суспільної праці.
Східне рабство виникло в IV тис. до н. е. в Стародавньому Єгипті. Вигідне стратегічне та географічне положення сприяло його політичному та економічному розвитку. Зокрема, швидко розвивалося землеробство на високоурожайних, поливних землях долини Нілу.
Другою важливою галуззю господарства було тваринництво, яке відтіснило мисливство. Єгиптяни винайшли соху, навчилися виливати з міді ножі, сокири, наконечники стріл, посуд.
Проте найбільшим їхнім господарським досягненням стала зрошувальна система землеробства. Заболочена, непридатна для життя долина Нілу у III тис. до н. е. перетворилася на квітучий оазис, коли Верхнє і Нижнє царства об'єдналися в єдину державу.
Побудувати цей гідротехнічний комплекс, підтримувати його, давати надлишки сільськогосподарської продукції могли тільки великі вільні сільські громади.
Поступово фараони, жерці, державні чиновники присвоїли общинні землі, перетворивши вільних селян на залежних від себе виробників. Згодом стародавні єгиптяни навчилися виплавляти бронзові вироби, виробляти тонке льняне полотно, прикраси з золота і срібла. Особливо високого рівня розвитку досягла обробка каменю.
І сьогодні дивують своєю величчю і таємничістю єгипетські піраміди. Оскільки на півночі Єгипту переважало тваринництво, а на півдні землеробство, то між цими областями виникла жвава торгівля. У ринкові відносини втягнулися Сінайський півострів, Нубія та Лівія, які були завойовані Єгиптом. Купці торгували золотом, сріблом, міддю, оловом, шкірами, слоновою кісткою, деревиною. У країні існували рабські ринки, де вільно купували і продавали невільників.
Найбільшими рабовласниками були фараони, які привозили полонених із завойованих країн. Однак головною продуктивною силою були селяни — члени громад. Рабів їхні власники використовували як слуг, хоча великої різниці між селянами-общинниками та рабами не було.
Перші могли потрапити в боргове рабство, другим дозволяли мати сім'ї. 525 року до н. е. Єгипет завоювали перси.
До району східного рабства належало також Межиріччя (Месопотамія). Як і в Єгипті, тут Тигр і Євфрат, розливаючись, щедро удобрювали поля. Місцеві жителі, що здавна займалися хліборобством, збирали високі врожаї. Проте для цього треба було звести могутні протиповеневі греблі та інші іригаційні споруди.
Найпоширенішими сільськогосподарськими культурами тут були ячмінь, просо, льон, горох, цибуля, часник, огірки, виноград, фігові, фінікові дерева, 20 яблуні.
Зростання сільськогосподарського виробництва стимулювало розвиток ремесел та торгівлі. Основне населення — селяни, які, втративши власність на землю, працювали за частку врожаю на храмові господарства.
З ремісничих професій поширеними були каменярі, теслярі, ковалі, пекарі, металурги. Найрозвиненішими державами Межиріччя в IV—III тис. до н. е. були Шумер, Ур, Ніппур, Урук та ін.
У ІІІ тис. до н. е. рабів у Шумері було небагато, їхній статус — патріархальне рабство, тобто вони мали право заводити сім'ї і навіть викупити себе з неволі. У кінці III тис. до н. е. в Месопотамії утворилося могутнє централізоване Вавилонське царство. Найбільшого розквіту воно досягло за царя Хаммурапі (1792—1750 pp. до н. е.). Як і в Месопотамії в цілому, головною галуззю господарства вавилонян було землеробство.
За Хаммурапі будувалися грандіозні канали. Як свідчить його кодекс, у той час існувало рабство, що трималося на війнах і боргах.
Однак переважну частку сільськогосподарської продукції виробляли вільні селянські общини. Значного розвитку набула зовнішня та внутрішня торгівля. Вавилонські купці вивозили фініки, інжир, зерно, вовну, ремісничі вироби, а ввозили рабів, предмети розкоші, ліс, метали, камінь. Існувало лихварство.
Економіка східного рабства характерна і для Стародавньої Індії та Китаю. Вже в IV тис. до н. е. в долині Інду зародилося зрошуване землеробство, розвивалося тваринництво. Виникли ремісничі міста, торгівля. Знаряддя праці виготовлялися як з металу (міді, бронзи), так і з каменю. Гончарі славилися своїми глиняними виробами, ткачі — бавовняними тканинами. Вторгнення завойовників на деякий час загальмувало господарську діяльність місцевих жителів.
Тільки в II—І тис. до н. е. спостерігалося швидке піднесення економіки Індо-Ганзької долини. Використовуючи залізні знаряддя праці, землероби на зрошуваних полях збирали два врожаї на рік цукрової тростини, пшениці, проса, льону, бавовнику, рису.
Високого рівня розвитку досягли ремесла — ковальство, ткацтво, гончарство, ювелірна справа тощо. Цілі райони Індії включилися в обмінну торгівлю. Кашмір торгував вовною, Гімалаї — золотом, Пенджаб — кіньми, південь — дорогоцінними каменями, схід — слонами.
З'явилися купці-професіонали, в тому числі лихварі. Грошовий обіг був нерозвинений, та й справжні монети з'явилися у формі шматочків срібла з печаткою лише у V ст. до н. е. Рабство мало патріархальний характер, сільська община зберігала панівне становище в економіці країни.
Особливості східного рабства можна узагальнити так:
- Воно не володіло суспільним виробництвом. Головна сфера економічного життя — сільське господарство — залишилось поза рабовласницьким виробництвом. Лише частково праця рабів використовувалася для обробітку ґрунту, особливо в системі царського і храмового господарства.
- Раби належали в основному державі. Головними джерелами рабства були війни, піратство, боргове рабство.
- Використання рабської праці було однобоким і непродуктивним. Рабів використовували для обслуговування рабовласників, вони брали участь у будівництві пірамід, каналів тощо.
- Східне рабство не було класичним, у ньому перепліталися громадські та рабовласницькі елементи.
Криза рабовласництва на Близькому Сході призвела до занепаду Вавилонського царства і Єгипту, які стали жертвою персидських завоювань. Однак цей режим відроджується в нових країнах Середземномор'я, куди поступово перемістилися центри Стародавнього світу.
Це виявилося в економічному піднесенні Греції та Риму. У світовій історії розпочався новий період, відомий під умовною назвою античний (лат. antiquus — давній). Хронологічно він охоплював першу половину І тис. до н. е. — першу половину І тис. н. е. В період античності рабовласництво досягло повного розквіту.
Переважало боргове рабство, була знищена община, використання рабської праці стало більш різнобічним і продуктивним. Рабство перетворилося на класичне. У І тис. до н. е. біля Греції життя звело народи трьох континентів — Європи, Азії та Африки, і це сприяло взаємодії різних культур.
У тих умовах важливе значення мали фактори географічного характеру. З стародавніх часів торгові шляхи проходили Середземним, Егейським, Мармуровим і Чорним морями. Вони були спрямовані на Північ, у басейни Дніпра, Дунаю, Дону. У Греції були зручні бухти, природні багатства, будівельні матеріали.
Це сприяло ранньому розвитку ремесла і торгівлі. Греки стали ремісниками і крамарями в період, коли народи інших країн ще займалися полюванням, скотарством або, у кращому випадку, землеробством. Численні маленькі острови, розділені гірськими хребтами, прибережні площі родючих земель на материку, численні затоки і гавані визначали відокремленість життя кожної общини, її економічну автономію.
Через це антична громада, на відміну від сільської східної громади, виступала в основному як місто. Вона була окремою державою (місто-держава по-грецьки — поліс), у якій повноправними були лише землевласники. Населення концентрувалось у містах.
Вперше у світовій історії місто витіснило і підпорядкувало собі село. Тут не вистачало зерна власного виробництва, тому сільське господарство було другорядним, місто експлуатувало село. У VIII — VI ст. до н. е. прогрес у землеробстві привів до відокремлення ремесла від сільського господарства та розвитку торгівлі між окремими районами Греції. Розвиток обміну зумовив появу грошей, торгового капіталу, купців.
Греки виплавляли залізо та інші метали. Розвивалося будівництво жител, ткацтво, кораблебудування. У спеціальних майстернях по всій країні виготовляли кераміку. Продуктивність виробництва досягла значних успіхів. Зростали міста. У VII—VI ст. до н. е. нові споруди будувалися з каменю, а не з дерева, як раніше. Повільніше розвивалось сільське господарство, в якому панувало двопілля. Розвиток ремесла призвів до спеціалізації виробників. З'явилися художники, різьбярі, маляри, ливарники.
Окремі міста-держави стали спеціалізованими. У Мілеті виробляли тканини, у Коринфі — кераміку, панцирі. У результаті відокремлення ремесла від сільського господарства, диференціації у розвитку виробництва виникла потреба в обміні товарами.
Широко застосовувалися гроші. Швидко розвивалися мореплавство і кораблебудування. Грецькі малоазіатські міста Мілет, Коринф та ряд інших стали великими центрами середземноморської торгівлі. Бурхливий розвиток ремесла, торгівлі, сільського господарства змінив економічний базис Греції, її суспільний уклад.
У сільському господарстві та ремеслі дедалі більше використовується праця рабів. Суспільство розпалося на два стани — вільних громадян і невільників. У VIII—VI ст. до н. е. формувалися грецькі рабовласницькі міста-держави, або поліси. Центром такого полісу було місто, оточене муром. Йому належали довколишні долини чи острови. У разі війни все населення знаходило притулок у місті.
За реформою Солона (595 p. до н. е.) анулювалися селянські борги, заборонялося продавати афінян у рабство, а тих, які були продані, викуповували. Певні пільги отримали купці і ремісники, що сприяло розвитку ремесла і торгівлі. За цими реформами сина звільняли від утримання престарілого батька, якщо останній не навчив його жодному ремеслу. Було покладено край безоглядній спекуляції аристократії земельними ділянками, обмежено їхні розміри. За25 борона вивезення зерна також підривала економічну могутність аристократів. Важливим фактором економічного життя Стародавньої Греції була колонізація. Найінтенсивніше вона здійснювалась у VIII—VI ст. до н. е.
По всій Греції зберігалася складна форма оренди землі. У IV ст. до н. е. греки дещо удосконалили агротехнічні прийоми в землеробстві. Частково вводилося трипілля, удобрювались вапном поля, застосовувалась борона з дерев'яними зубами, молотильна дошка тощо. З'явилися наукові трактати з сільського господарства. Греки спеціалізувалися на вирощуванні пшениці, ячменю, розведенні садів, виноградників, оливкових гаїв. Оливкову олію використовували у харчуванні, парфумерії, для світильників. Олія була головною статтею грецького експорту. В Єгипет, Італію та Причорномор'я вивозилось вино.
Зовнішня, морська торгівля, на відміну від внутрішньої, набула значного розвитку. Товари у паках на ослах і мулах доставлялися з великими труднощами. Відсутність доріг, пересічена місцевість звели міжгрецьку сухопутну торгівлю нанівець. Набули поширення ярмарки, які влаштовували на ринкових площах міст. Зовнішня торгівля перебувала в руках купців, які були одночасно власниками кораблів та їхніми капітанами. Держава намагалася регулювати ціни, але торгівля здебільшого була вільною. Оскільки розвивалося товарне виробництво, економіка Греції зміцнювалася.
Грошовий обмін провадили лихварі, які мали обмінні магазини — трапези. У Греції було стільки видів монет, скільки і міст-полісів. Це ускладнювало обмін і торгівлю. Тому трапезити застосовували багатоготівкові розрахунки. Поступово вони перетворювалися на банкірів, які приймали вклади і видавали їх на товари, які купував вкладник. Банкіри були також посередниками при торгових операціях.
Подібні банківські операції здійснювали і храми, куди надходили багатства у вигляді пожертвувань віруючих. Раби виконували тяжку фізичну роботу. Для вільних людей це вважалось ганьбою, через що спочатку експлуатація рабів у Греції сприяла досягненню високого економічного і культурного рівня.
Однак технічні можливості рабоволодіння швидко вичерпали себе. Раби не хотіли удосконалювати знаряддя праці, які були для них знаряддями тортур, а вільні надавали перевагу заняттям політикою, філософією, фізичними вправами. Нескінченні війни між грецькими містами, боротьба між демосом і аристократією, рабами і рабовласниками пара28 лізували економічне життя країни — сільське господарство, ремесла, торгівлю. У 338 p. до н. е. Грецію завоювала Македонія, а в II ст. до н. е. Балканський півострів став легкою здобиччю Римської рабовласницької держави.
Історія Риму — яскрава сторінка розквіту і загибелі рабовласницького господарства у своїй класичній формі. Його еволюція відповідала трьом етапам розвитку Римської держави: перший (VIII—VI ст. до н. е.) — царський; другий (509—31 pp. до н. е.) — республіканський; третій (31 p. до н. е. — 476 p. н. е.) — імператорський.
Перший період — це епоха переходу різних племен Апеннінського півострова від родової общини до рабовласництва. Першими цей процес здійснили етруски (IX—IV ст. до н. е.). В економічному житті стародавньої Італії вирішальна роль належала землеробству. Землю обробляли плугом, використовували волів, коней.
Етруски культивували пшеницю, виноград, оливки, льон, відгодовували стада свиней. Високого рівня розвитку досягли ремесла, особливо керамічне, залізоробне, а також будівництво з каменю. Торгували з Південною Італією, Сицилією, Афінами, Карфагеном. З середини V ст. до н. е. карбували монети. У VII—VI ст. до н. е. відбувався розклад родового ладу, в етруському суспільстві формувалися рабовласницькі відносини.
Однак історія їх утвердження пов'язана не з етрусками, які не зберегли свого панування, а з розвитком римської общини на території Лації. Період VIII—VI ст. до н. е. в історії господарства Риму був переходом від родової до сусідської общини, їй був притаманний дуалізм, оскільки патриціанські сім'ї (римських громадян) мали у своїй власності 2 югери (0,5 га) землі, володіли ділянками громадської землі, вели окреме господарство.
Соціальний розвиток визначався відносинами між патриціями і плебеями, походження останніх досі ще не з'ясовано. Вони не мали політичних і громадянських прав, але володіли землею на правах приватної власності. Майнова диференціація серед римлян зумовила появу інших залежних людей — клієнтів. Розвиток матеріальної культури, інтенсивне руйнування громадського землеволодіння і утвердження приватної власності, загострення протиріч між патриціями, які захопили значну частину громадських земель, плебеями і клієнтами зумовили розклад громади.
Протягом VI—III ст. до н. е. у Стародавньому Римі склалося рабовласницьке суспільство. Рабство мало патріархальний характер, було переважно домашнім, борговим, спадковим. Головною виробничою силою залишалося вільне населення. Реформи царя Сервія Тулія (середина VI ст. до н. е.) остаточно знищили пережитки родового ладу, поділивши римські населення на 6 категорій не за рядовими, а за майновими ознаками. Розгорнулася боротьба за землю, в ході якої сформувалося велике землеволодіння.
"Закони XII таблиць" (середина V ст. до н. е.) захищали приватну власність, економічні та політичні права рабовласників, юридичне закріплювали інститут клаентелі (боргове рабство), зменшуваній рівень позикового процента. У другій половин IV ст. до н. е. були спроби обмежити захоплення громадських земель встановити верхню межу володіння землею 500 югерів (125 га) і норму для випасання худоби (100 голів великої та 500 дрібної). На початку IV ст. до н. е; римські громадяни були звільнені від боргового рабства.
Становленню і утвердженню рабовласницьких відносин сприяла територіальна експансія, яку вела Римська Республіка. До середини III ст. до н. е. була захоплена вся територія сучасної Італії. В І ст. до н. е. Рим перетворився на світову державу від Атлантичного океану на Заході до Тигру і Євфрату на Сході. Період розквіту рабовласницького господарства припав на II—І ст. до н. е. Воно набуло класичних форм. Економічне піднесення тривало перші два століття н. е. Рабам належала роль основної виробничої сили, їхня праця використовувалася в усіх галузях господарства.
Раби поділялися на міських і сільськогосподарських. Перші — слуги, ремісники, вчителі, управителі, медики — використовувалися в домашньому господарстві. Багато рабів працювали в ремісничих майстернях, копальнях, каменоломнях, але переважна частина —в сільському господарстві. Джерелами рабства були війни, піратство, а в неіталійських володіннях Риму — також борги. Міжнародним центром работоргівлі був о. Делос, де щоденно продавали до 10 тис. рабів. Рабами були іноземці, римське право обороняло перетворювати громадян своєї республіки на рабів.
Переважало приватне рабовласництво, державне було незначним. Римська держава вважалася юридичним власником землі. Роздавання її у приватну власність здійснювалося поступово. Володіння землею було почесним привілеєм сенаторів (нобілів), прибутки яких йшли переважно від землі.
Економіка засновувалася на багатогалузевому сільському господарстві. В Італії провідна роль належала виноградарству, городництву, вирощуванню маслин. Самостійними галузями були тваринництво і птахівництво. Збирали досить високі врожаї пшениці. Виникли сальтуси — спеціалізовані латифундії. У ранній період римської історії землероби користувались примітивними знаряддями праці — плугом без колісниці, дерев'яною бороною, мотикою, серпом, косою, граблями, вилами, лопатами. Існувало трипілля.
За республіканського правління, коли етруски втратили політичну незалежність, римська зовнішня торгівля занепала. Розвитку торгівлі сприяли об'єднання Середземномор'я під владою Риму, спеціалізація і товаризація господарства, географічний поділ праці, успіхи в кораблебудуванні та будівництві доріг. Інтенсивною була морська і караванна торгівля з провінціями.
З Сирії привозили дорогі тканини, скло, ювелірні вироби, з Єгипту — льняні тканини, пшеницю, папірус, з Північної Африки — пшеницю, диких звірів, слонову кістку, золото, з Іспанії — золото, срібло, олово, залізо, мідь, з Галлії — виноград, вино, кераміку, з Дальмації — дерево, з Германії, Панонії, Британії — рабів. У зовнішній торгівлі найбільшим партнером Риму стала Індія.
Як писав у "Природничій історії" Пліній Старший (І ст. н. е.), щороку римські купці привозили з Індії товарів на 50 млн сестерціїв. На таку саму суму закуповували предмети розкоші у Китаї та Аравії. В Римі ці товари коштували у 100 разів дорожче, ніж на ринках Сходу, отже, "розкіш і жінки", за словами Плінія, обходилися державі недешево.
Рим налагодив торгівлю з Індією завдяки відкритому морському шляху з Червоного моря до півострова Індостан. Економічні зв'язки Риму з Китаєм здійснювалися у складних умовах. Небезпечні напади парф'ян і персів, що контролювали трансконтинентальні торгові караванні шляхи в межиріччі Тигру і Єфрату, робили неможливими безпосередні контакти. Тільки в кінці І — на початку II ст. н. е. римсько-китайська торгівля налагодилася під безпосереднім керівництвом греків та сирійців. Поступово римські купці проникли на північ Європи, завозячи свої товари як морським шляхом через Північне і Балтійське моря, так і річками Везирем, Рейном та Віолою. На берегах Балтійського моря, у Швеції археологи знайшли багато римських монет, керамічних та металевих виробів гальського походження.
Після завоювання Римом Дакії (Румунії) в III—IV ст. н. е. в обмін з ним втягуються народи Причорномор'я, в тому числі південні регіони України, Придністров'я. Найбільше скарбів римських монет, ювелірних виробів, речей римського виробництва належать до періоду раннього заліза в Україні (Черняхівська культура). В Італії існувало професійне купецтво, переважно зі стану вершників. До утворення імперії зовнішня торгівля Риму 38 була посередницькою і не могла конкурувати з грецькою. За час існування імперії греків поступово відтіснили з торгівлі. В оптову торгівлю вкладалися значні капітали.
Фінансова система Риму була заснована на експлутації колоній. Римські громадяни користувалися податковим імунітетом. Податки (поземельний і подушний) у провінціях віддавалися на відкуп публіканам, які збирали податків у З—4 рази більше норми. Недоїмники ставали боржниками лихварів або їх продавали в рабство. Не завжди відкупники могли відразу внести в державну скарбницю відповідну суму грошей, тому вони об'єднувалися у своєрідні компанії, сплачуючи членські внески.
Так формувалися багаті "акціонерні" спілки з чималим фінансовим апаратом, накопичуючи на цьому величезні капітали. У науковій літературі питання про причини піднесення античного Риму є дискусійним. Прихильники монархічного напряму вбачають їх у дисциплінованості римлян, їхньому спільному підпорядкуванні начальству. Інші вчені, перебільшуючи роль війн, доводять, що Рим розквітнув у результаті зовнішніх завоювань. Переважає точка зору, що в економічному піднесенні Італії вирішальне значення мали внутрішні фактори: швидке розшарування громади, прогрес матеріальної культури, республіканська система політичного ладу.
Експансії рабовласництва сприяли великі римські завоювання, оскільки культурна спадщина народів Середземномор'я збагатила античну Італію.
Експлуатація рабів стала головним джерелом багатства. Велике значення мало пограбування колоній, що набуло систематичного характеру у фіскальній, торговій, лихварській сферах. У добу пізньої Римської імперії (III—V ст. н. е.) господарство занепало і прийшло до кризового стану. Перші ознаки кризи виявилися після повстання Спартака в І ст. до н. е. і протягом наступних століть вони поглиблювалися. Причиною кризи було загострення суперечностей рабовласницького суспільства.
Дешева рабська праця не стимулювала технічній прогрес. Контроль за працею рабів у латифундіях був утруднений, що призводило до зниження продуктивності праці. Витіснення з економічного життя невеликих власників підривало господарські засади держави, її військову могутність.
Зазнала краху завойовницька політика Риму, внаслідок чого припинилося регулярне поповнення господарства рабами. Ціни на них зросли, використання стало нерентабельним. Збільшення паразитичних елементів з вільного населення, насамперед з міського плебсу, потребувало додаткових витрат держави, що зумовлювало посилення податкового гніту. Криза рабовласницького господарства в аграрному виробництві виявилася у зменшенні площі оброблюваних земель, нерентабельності вілл та латифундій, поширенні екстенсивних форм ведення господарства, його застої. Обмежувалася абсолютна власність рабовласника над рабами.
Заборонялося їх вбивати, передавати сільських рабів без землі. Раби дістали право церковного захисту. Зросло значення невеликих господарств. Колонадні стосунки стали переважаючими. Змінився статус колонів: він став спадковим, не обумовлювався угодою, належність до колонів була юридичне оформлена конституціями імператорів, їх прикріпили до землі, заборонивши покидати помістя, не могли відчужувати без землі, утікачів повертали рабовласникам.
У сучасній науковій літературі немає єдності в оцінці пізньоримської економіки. Деякі вчені розглядають її як феодальну. На думку інших дослідників, в надрах рабовласницького господарства виникали лише елементи феодальних стосунків. Пізня Римська імперія переживала глибоку і всебічну кризу рабовласницького суспільства. Боротьба імператорів за престол, сепаратизм провінцій, грабіжницькі та спустошливі війни зумовили політичну нестабільність. Загострювалися соціальні суперечності.
Не припинялися народні повстання. Натиск варварів постійно посилювався і загрожував романському світові. Східна і Західна частини імперії роз'єдналися щодо адміністрування та управління. Столицю було перенесено з Риму на схід у Візантію. В 476 p. н. е. Західна Римська імперія перестала існувати.
............................................................................................................................................................
7 клас
Тема. Середньовічна Японія
Японія острівна держава, тому тривалий час розвивалася в ізоляції від світу. Але ця ізольованість була відносною: були налагоджені контакти із Кореєю та Китаєм. Японська система управління, культура багато що запозичила із цих країн.
Щодо середньовічної історії Японії дослідники виділяють наступні етапи: “Кодай” (давнина) – від ІV до кінця ХІІ ст. і “Тюсей” (середньовіччя) – ХІІ-ХVІ ст.
Перша держава на Японських островах (Ямато) виникла на зламі ІІІ-ІV ст. після об`єднання племен центру країни. Державу Ямато очолював правитель – оокімі (Син Неба), який одночасно був і верховним жерцем синтоїзму – японської етнічної релігії.
Згідно з японською міфологією оокімі був нащадком богині Сонця Аматерасу, котра, вручивши своєму онукові Нінічі меч, яшму та дзеркало, як символи священної влади, послала його із Неба на Землю правити і керувати Японією. Нінічі спустився на гору Такатіхо (острів Кюсю) і розпочав своє правління. Він, як нащадок Аматерасу, вважався живим богом.
Згодом правнук Нінічі Дзімму, щоб зрівнятися із сусіднім китайським імператором став носити титул тенно (Небесний монарх), що європейці перекладають як “імператор”. Сама держава теж отримала нове ім`я: Ніппон або Ніхон (Корінь Сонця), звідси європейська назва Japan (Японія).
Тривалий час владу імператора обмежувала родова знать, яка за багатством і родовитістю нічим не поступалася. У першій половині VІІ ст. спалахнула боротьба між імператором і родом Сога. Після перемоги (645 р) імператор нарешті зосередив усю владу в своїх руках. Вся земля була оголошена його власністю. За китайським зразком селяни отримали наділи, за які сплачували податки і виконували повинності. Однією з таких повинностей була служба в армії. Урядовці отримували за службу землі зі селянами, але не мали на неї права власності. Ця подія увійшла в історію під назвою переворот Тайка (“Великих реформ”).
Упродовж VІІІ ст. між знатними родами точилася боротьба за вплив на імператора. Перемогу в цій боротьбі здобув рід Фудзівара. Він розгромив своїх противників, а імператора, який знову втратив авторитет, перевіз у власні володіння. Туди ж було перенесено і столицю країни, яку назвали Хейан (сучасний Кіото). Згодом рід Фудзівара закріпив за собою посаду регента і верховного канцлера. В ХІ ст. рід Фудзівара занепав, але імператори вже не змогли відновити свою владу. За період свого почесного ув`язнення вони втратили майже всі земельні володіння і, відповідно, доходи з них, які перейшли у приватне володіння впливових родів.
...............................................................................................................................................
7 клас. Історія України
Історичний вплив держави Київська Русь на формування європейської цивілізації.
Київська Русь була однією з могутніх держав свого часу, що значно вплинула на розвиток європейської цивілізації.
Київська Русь стала першою державою в східних слов'ян, що прискорила переростання останньої стадії розвитку первіснообщинного ладу в більш прогресивний феодальний; цей процес створив сприятливі умови для розвитку господарства та культури;
Утворення Київської Русі сприяло зміцненню обороноздатності східнослов'янського населення, запобігши його фізичному знищенню з боку кочівників (печенігів, половців тощо);
Київська Русь піднесла авторитет східних слов'ян у Європі; міжнародне значення Київської. Русі полягає в тому, що вона впливала на політичні події та міжнародні відносини в Європі й Азії, на Близькому Сході; руські князі підтримували політичні, економічні, династичні зв'язки з Францією, Швецією, Англією, Польщею, Угорщиною, Норвегією, Візантією;
Київська Русь започаткувала державність не тільки слов'янських, але й неслов'янських народів (угро-фінського населення Півночі та ін.);
Київська Русь виступала східним форпостом європейського християнського світу; вона стримала просування орд степових кочівників, послабила їхній натиск на Візантію та країни Центральної Європи.
Стародавня Русь як одна з найбільших і наймогутніших держав ранньосередньовічної Європи мала великий авторитет і вплив на міжнародній арені. Народ Київської Русі створив багату, самобутню і на той час високу матеріальну й духовну культуру, що розвинулась на основі попередніх здобутків східних слов'ян
...................................................................................................................
Немає коментарів:
Дописати коментар